Матеріал до опрацювання теми
Урок позакласного читання
"Моїм цим віршам, мов коштовним винам, настане власний час"
Поезія М.Цвєтаєвої
1. «Срібна доба» російської поезії: найвидатніші представники
та художні
здобутки
Словосполучення
«срібна доба» в останні десятиліття стало постійним означенням російської
культури кінця XIX –
початку XX ст.
Назва так за аналогією із «золотою добою», що очолювала пушкінський період
російської літератури. Словосполучення «срібна доба» спочатку вживалось
стосовно тільки поетичної творчості межі століть. Згодом термін став
використовуватись для означення всієї художньої, і ширше, всієї духовної культури
початку XX ст.
в Росії. Сам термін
«срібна доба» належить відомому російському філософу М. Бердяєву.
На межі століть митців не залишало відчуггя кризи, передчуття потрясінь
і катаклізмів, розчарування в попередніх суспільних ідеалах. Їх поєднували не
тільки хронологічні межі століть, але і перш за все усвідомленя епохи як
виключної спроби розробити принципово нову концепцію особистості, що поєднувала
в собі «досвід століть», «глагол часів», особистість, що діяльно ставиться до
протиріч і проблем епохи.
Основними
ознаками цієї доби є:
- посилена увага до особистості, індивідуалістичної і
«абсолютно вільної»;
- спроби
сформулювати новий ідеал життя і новий ідеал світосприйняття;
-
увага до філософії, що пояснює таємниці буття;
-
підвищений містицизм мислення, відчутгів;
-
елегантний еротизм поезії;
- зневага до благополуччя і комфортності особистого
життя;
- абсолютна
свобода форми.
До «срібної доби» відносяться такі течії: символізм, акмеїзм, футуризм.
Символізм – одна
з модерністських течій в російській поезії межі століть (1890-1910).
Основними принципами символізму є:
- ставлення до мистецтва як до «осягнення світу
іншими, не розумовими шляхами», можливість побачити за зовнішнім «містично
прозріваючу сутність».
- Поезія для символістів є «тайнописом
невисловленого», вираженням «порухів душі» поета.
- Символ (грец.- умовний знак) – поетичний образ, що
виражає суть якого-небудь явища; В поезії символізму символ передає індивідуальні,
часто миттєві уявлення поета.
- Для символістів характерна передача найтонших
порухів душі і| музики вірша, максимальне використання звукових і
ритмічних засобів в поезії.
- Елітарність, орієнтація на читача – співавтора,
творця.
До «старших» символістів належать Д. Мережковський, 3. Гіппіус, К.
Бальмонт, Ф. Сологуб, В. Брюсов. «Младосимволісти»: О. Блок, А. Білий, В’яч.
Іванов. Символісти мали видавництво «Скорпіон», випускали альбом «Северные
цветы», журнали «Весы», «Золотое руно».
В 1910 році починається криза символізму, з’являються нові течії.
Акмеїзм (греч.
акте – найвищий ступінь чого-небудь) – моденістська течія, що сформувалася як
реакція на крайнощі символізму.
Головним принципом акмеїзму є:
- відмова від містичної туманності,
прийняття земного світу в його розмаїтті, зримій конкретності, звучності,
барвистості;
- предметність
і чіткість образів, відточеність деталей;
- перекличка
з минулими літературними епохами, широкі естетичні асоціації, «туга за
світовою культурою».
В літературне угрупування акмеїстів «Цех поетів» входили М. Гумельов,
С. Городецький, М. Кузмін, Г. Іванов, А. Ахматова, О. Мандельштам.
Футуризм (майбутнє)
– авангардистська течія початку XX ст. (1910-ті роки).
Основні ознаки
футуризму:
- бунтарство,
анархічність світосприйняття, вираження масових настроїв натовпу;
- заперечення
культурних традицій, спроба створити мистецтво, спрямоване в майбутнє;
- бунт
проти звичайних норм віршованої мови, експерименти в царині ритміки, рими,
орієнтація на виголошуваний вірш, лозунг, плакат;
- пошуки
«розкріпаченого», «самовитого» слова, експерименти щодо створення
«заумної» мови.
Кубофутуристи (від «кубізм» - напрям в зображувальному мистецтві), чи
«будетляни» (В. Хлєбніков) Д. Бурлюк, М. Бурлюк, В. Хлєбніков, В. Каменський,
О. Кручених, В. Маяковський, Є. Гуро.
Егофутуризм
(лат- я) – І.
Севєрянін.
«Новоселянська
поезія» 1910-х років: М. Клюєв, С. Єсенін.
Поети, що не
належали ні до яких угрупувань: І. Бунін, В.
Хадасевич, М. Цвєтаєва, М. Волошин.
Отже, «срібна доба» – унікальне явище російської культури, її духовний
злет, духовний прорив. В символічному сенсі її можна назвати золотою добою,
адже такою кількістю талантів, яскравих і несхожих між собою особистостей не
відрізнявся в Росії навіть пушкінський період.
2. Нове знайомство 3. Марина Цвєтаєва — російська поетеса; у її творчій спадщині — ліричні вірші, поеми, віршовані драми і трагедії. Оригінальність поетичного голосу Цветаєвої поєднує в собі "абсолютну природність і разючу норовливість"(Н. Я. Мандельштам).
Її лірична героїня завжди знаходиться на межі пристрастей — войовнича
амазонка й рятівна Аріадна, віща Кассандра й молитовна
Магдалина. Прихильниця бунтарського індивідуалізму, Цвєтаєва в літературі
зволіла залишитися поза поетичними течіями. Серед її творчої спадщини — збірники
"Вечерний альбом" (1910), "Волшебный фонарь" (1912),
"Из двух книг" (1913), "Версты" (1921).
Марина
Цвєтаєва народилася в сім’ї професора, мистецтвознавця, засновника Московського
музею образотворчих мистецтв Івана Цвєтаєва, який власним працелюбством пробив
дорогу в науку. Мати, Марія Олександрівна, була обдарованою піаністкою і
прагнула прищепити любов до музики своїм дочкам Марині та Анастасії. Перші
вірші Марина почала писати ще в шестирічному віці, друкуватися — у шістнадцять
років, а у вісімнадцять, після виходу першого збірника віршів "Вечерний
альбом" (1910), стала визнаною поетесою. Її творчий дебют високо оцінили
відомі поети В. Брюсов, М. Волошин. М. Гумільов
відзначив, що Цвєтаєвою "инстинктивно угаданы все главнейшие законы
поэзии, так что это не только милая книга девичьих признаний, но и книга
прекрасных стихов".
Поетика її творчості відрізняється експресивністю, напором, зухвалістю,
руйнуванням звичних канонів і стихійним пошуком єдино вірної інтонації.
"Эмоциональный напор у Цветаевой так силен и обилен, — відзначав В.
Ходасевич, — что автор едва поспевает за течением этого лирического потока.
Цветаева словно так дорожит каждым впечатлением, каждым душевным движением, что
главной ее заботой становится — закрепить наибольшее число их в наиболее
строгой последовательности, не расценивая, не отделяя важного от
второстепенного, ища не художественной, но психологической достоверности".
Поезію М. Цвєтаєвої відрізняє інтонаційне багатство: вона випромінює
любов і щирість, її вірші "рвутся к миру и как бы пытаются заключить весь
мир в объятья" (Г. Адамович).
Її вірші — поетичний щоденник невгамовної, жагучої, бунтівної жіночої душі,
написаний з усією душевною щедрістю і марнотратністю. Її поезія, що виткана з
заперечень, протиріч, крайностей, характеризується як "поетика
парадоксів". Поетичний синтаксис відображає переривчасту пристрасність
мови, близьку до техніки "потоку свідомості", речення тяжіє до
еліпса, між ключовими словами фрази – цілий Всесвіт.
Темами її перших поетичних збірників стали дівоча закоханість, поетичне
призначення, діалектика життя і смерті ("Уж сколько их упало в эту
бездну", "Идеш, на меня похожий", "Литературным
рокурорам", "Мне нравится, что вы больны не мной", "Душа и
имя").
Христос и Бог! Я жажду чуда
Теперь, сейчас, в начале дня!
О, дай мне умереть, покуда
Вся жизнь как книга для меня.
("Молитва", 1909).
Тема кохання стала основною у поезії М. Цвєтаєвої. Кохання для
цвєтаєвської героїні — "пожар в груди", вічне чудо, до якого
неможливо звикнути. Це кохання всеосяжне, воно відкриває поезію світу. Тема
кохання в її поезії знаходить безліч інтерпретацій. Це ніжне, проникливе
почуття ("Мы стобою лишь два отголоска", "Наклон") і
безоглядна і жагуча стихія ("Два солнца стынут, — о Господи, пощади!").
Кохання — це і лукава гра ("Комедьянт"), і суворий іспит
("Любовь"). Вона і велично мудра ("Никто ничег не отнял") і
трагична ("Циганская страсть разлуки"). З коханням зв'язує поетеса
тверду рішучість і почуття приреченості ("Поэма Конца").
Нескінченна безліч відтінків любовних переживань свідчать про
безкрайність почуттів і багатство душі ліричної героїні Цвєтаєвої. Вона тонко
відчуває красу світу, її вабить і реальність, і світ фантазій і мрій.
Їй в однаковій мірі дорогі і сьогодення, і минуле, і "область
преданий". Це сильна, яскрава особистість, нею рухає бажання все зрозуміти
і пережити: "Я жажду сразу — всех дорог!". Стихійна сила її натури
така велика, що вона готова кинути виклик усьому світу:
Под свист глупца
и мещанина смех
Одна из всех — за
всех — противу всех!
Стою…
Переломний
момент у долі і творчості визначили жовтневі революційні події 1917 року,
які вона "не зрозуміла і не сприйняла". У циклі віршів
"Лебединый стан" (1917—1920) відображені ностальгічні
почуття до Росії, яка відійшла вминуле. Цвєтаєва поетизує російське
воїнство, звертається до світлих ідеалів російської культури, до лицарського
духу її захисників у
віршах "За Отрока — за Голубя — за Сына", "Московский герб:
герой пронзает гада", у циклі віршів
"Москве".
В воротах, как Благая Весть,
Белым стражем да
встанет — Честь.
("Мракобесие. — Смерч. — Содом", 1918).
Розлука
з чоловіком Сергієм Ефроном, офіцером білої гвардії, прагнення возз'єднати
сім’ю змусили Марину Цвєтаєву виїхати слідом за чоловіком з Радянської Росії в
еміграцію. У 1922 році Цвєтаєва з дочкою Аріадною виїхала за кордон.
Сім’я жила в Чехії, Франції; тут їх чекав гіркий хліб чужини, постійні нестатки і переїзди в
пошуках найскромнішого житла. У своїй творчості цього періоду Марина Цвєтаева
зверталася до читача, який залишився в Росії, у її віршах — туга за
батьківщиною, роздуми про життя, яке проходить, переосмислення
"вічних" тем і образів — Гамлета й Офелії, Христа і Магдалини, Федри
й Іполіта. У 1928 році вийшов останній її прижиттєвий збірник віршів —
"После Росии".
Тема "поетичного ремесла" займає одне з центральних місць у
спадщині Цвєтаєвої. Вона упевнена в рятівній силі слова. Творчість для неї —
моральна опора, спосіб протистояти злу, невірі, смерті. Вона бачить призначення
поета в
богослужінні істині й красі ("Литературным прокурорам", "Моим
стихам, написанным так рано"). Її поезія з юних років несла в
собі
пророчу печать передбачення:
Разбросанным в пыли по
магазинам,
(Где их никто не
брал и не берет!),
Моим стихам, как
драгоценным винам,
Настанет свой
черед.
("Моим стихам, написанным так рано", 1913).
М. Цвєтаєва відчуває внутрішнє споріднення з поетичною музою О.
С. Пушкіна,
перед генієм якого вона благоговіла. Пушкінська тема займає особливе місце у
творчості Цвєтаєвої: для неї він бог і побратим по перу.
Серед присвят великому поету — цикл "Стихи к Пушкину" (1931). Бунтівливість
пушкінського духу, неприборканість його поезії знаходили гарячий
відгук у її творчості (книга "Мой Пушкин", 1937).
Вся его наука —
Мощь. Светло —
гляжу:
Пушкинскую руку
Жму, а не лижу.
("Станок",
1931).
Основними
темами і мотивами творчості М. І. Цвєтаєвої
також є тема дитинства ("Наши царства"), де відтворено "рай
дитячого життя" героїні; тема будинку з його "лицарським духом"
і "життям на високий лад". Особливим звучанням наповнений образ
матері у
цвєтаєвській поезії, їй присвячені не тільки вірші ("Маме"), але й
проза, "Сказка матери" (1934). Московська тема проникнута
ностальгією й ароматом давніх спогадів ("Домики старой Москвы",
"Стихи о Москве"). Поетичні звернення до поетів-сучасників склали
одну із кращих сторінок у спадщині Цвєтаєвої ("Стихи к Блоку",
„Ахматовой”. Обурення поетеси викликало поширення фашизму в Європі, антифашистська
тема звучить у її
пізніх віршах (цикл "Стихи к Чехии").
У червні 1939 року Марина Цвєтаєва з сином Георгієм повернулася до СРСР,
слідом за чоловіком і дочкою Аріадною, які повернулися двома роками раніше.
Тоталітарна дійсність, арешти членів родини надломили її душу і
привели до трагічної розв'язки 31 серпня 1941 року. Так завершилася земна і
почалася посмертна доля великої поетеси.
"Любое ее произведение подчинено только правде сердца, —
відзначала А. Саакянц, автор книги про Марину Цвєтаеву. — Сотни лирических
призведений, восемь пьес, более десяти поэм. И около полусотни произведений в
прозе: воспоминания о детстве, о семье, о современниках-поэтах, трактаты о
поэзии. Можно только поражаться неугасимости этого творческого горения..."
Йосип Бродський писав: "Сила Цветаевой — именно в ее
психологическом реализме, в этом ничем и никем не умиротворяемом голосе
совести…"
4.
Марина Цвєтаєва – унікальне явище у світовій поезії. Як і багато
творчих особистостей, вона не отримала визнання за життя. Її праця була оцінена
вже після трагічної смерті поетеси.
«І головне – я ж знаю, як мене будуть любити … через сто років», –
писала вона.
І люблять … Творчість Марини Цвєтаєвої популярна донині.
Більше 50 пісень і романсів написано різними композиторами, а скільки
їх ще буде написано!
- повторити вивчений матеріал
- підготуватись до підсумкового уроку
(самостійна робота)
- виконайте завдання:
11-А кл.:
Код доступу 819649
11-В кл.:
Код доступу 500438
11-Г кл.:
Код доступу 766029
Комментариев нет:
Отправить комментарий