11 кл.11.04.2020 М.ПАВИЧ

Матеріал до вивчення теми

Провідні тенденції в драматургії другої половини ХХ століття. Література постмодернізму. Милорад Павич. Утілення в оповіданні «Скляний равлик» рис постмодернізму. 

1. Поняття "театр абсурду". Риси, парадокси та символи "театру абсурду"

На початку 50-х років XX століття у театрах Франції почали з'являтися незвичайні вистави, виконання яких було позбавлене елементарної логіки, репліки суперечили одна одній, а зміст, який відтворювався на сцені, був незрозумілий глядачам. Ці незвичні вистави мали і дивну назву - театр "абсурду", або мистецтво "абсурду".

Преса негайно виступила з підтримкою цього напрямку в театральному мистецтві. За допомогою критики і реклами твори театру "абсурду" швидко проникли в театри багатьох країн світу. За час свого існування театр "абсурду" міцно закріпився у ряді сучасних модерністських напрямків у мистецтві.

Хоча театр "абсурду" зародився і виник у Франції, проте мистецтво "абсурду" не належало до явищ французького національного мистецтва. Ініціаторами цього напрямку були письменники - румун Ежен Іонеско (Йонеско) та ірландець Семюел Беккет, які проживали і працювали на той час у Франції. 

Вистави театру "абсурду" носили скандальний характер: глядачі обурювались, деякі не сприймали, деякі сміялись, а частина глядачів захоплювалась. 

У п'єсах драматургів-абсурдистів не було позитивних героїв. їх персонажі позбавлені людської гідності, затуркані внутрішньо і зовнішньо, покалічені морально. 

Автори при цьому не виражали ні співчуття, ні обурення, вони не показували і не пояснювали причин деградації цих людей, не розкривали конкретних умов, які доводили людину до втрати людської гідності. 

Абсурдисти намагалися ствердити думку, що людина сама винна у своїх нещастях, що вона не варта кращої участі, коли не в змозі і не в силах змінити життя на краще.

Автори театру "абсурду" протиставляли своїх героїв суспільству, але не конкретному, яке пригноблювало людину, а суспільству взагалі.

Такий метод протиставлення особистості суспільству драматурги запозичили з філософії екзистенціалізму, яка була основою мистецтва "абсурду".

Діячі мистецтва "абсурду" запозичили у філософів-екзистенціалістів погляд на світ як такий, що не піддавав розумінню і в якому панував хаос. Як і екзистенціалісти, автори мистецтва "абсурду" вважали, що люди безсильні і не могли впливати на оточуюче середовище, а суспільство, в свою чергу, не могло і не повинно було впливати на життя людини: "Ні одне суспільство не в змозі зменшити страждання людські, ні одна політична система не може звільнити нас від тягаря життя", - проповідував Е. Ионеско.

Відповідно з філософії екзистенціалізму, Е. Ионеско стверджував, що всі негаразди і суспільні неполадки - це результат дії людини.

Винахідливо користуючись засобами мистецтва, діячі театру "абсурду" відобразили в своїх творах основні положення, запозичені ними у філософів-екзистенціалістів:

• ізольованість людини від зовнішнього світу;
• індивідуалізм і замкнутість;
• неможливість спілкування одного з одним;
• беззмістовність активних дій;
• непереможність зла;
• недосяжність для людини поставленої перед собою мети.

Екзистенціалістичні ідеї, закладені в театрі "абсурду", легко простежувалися при аналізі творів мистецтва "абсурду".

З моменту виникнення театру "абсурду" сама назва носила подвійний зміст: з одного боку, вона виражала творчий прийом драматургів - доведення до абсурду окремих рис і положень, позбавлення їх всякого логічного зв'язку і змісту, а з другого - чітко визначала світосприйняття авторів, їх розуміння і втілення у своїх творах дійсності як світу, що існувало без логіки, - світу абсурду.

У словнику "Культурологія XX століття" поняття абсурд трактувався як такий, що виходив за межі нашого уявлення про світ. Абсурд - не відсутність змісту, а зміст, що є неявним.

Абсурдне для нашого світу може сприйматися деінде, як щось таке, що мало зміст, який можна осягнути розумом. Абсурдне мислення стало імпульсом для утворення іншого світу, водночас розширюючи межі ірраціональної основи думки, а сам абсурд набув змісту, який міг бути висловленим і осягнутим. Абсурд у театрі існував на змістовому і формальному рівнях. Він мав вигляд філософських ідей, (що поєднав драму абсурду з творчістю Ф. Кафки та письменників-екзистенціалістів) та художніх парадоксів, що свідчили про застосування традицій фольклору, чорного гумору, блюзнірства.

У словнику-довіднику літературознавчих термінів поняття абсурд трактувалося як "нісенітниця, безглуздя". Термін у цьому значенні вживався істориками літератури і критиками, які аналізували поведінку персонажів художніх творів з позиції правдоподібності. Термінологічного статусу абсурд набув у словосполученнях "література абсурду", театр "абсурду", які використовувалися для умовної назви художніх творів (романів, п'єс), що змальовували життя у вигляді начебто хаотичного нагромадження випадковостей, безглуздих, на перший погляд, ситуацій. Підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск і буфонада у засобах їх творення стали характерними прикметами такого мистецтва.

Більше нетрадиційним щодо змістового навантаження міг бути термін "абсур-дистська література".

Своє визначення абсурду дав Е. Ионеско в есе про Ф. Кафку: "Абсурдне все, що не має мети... Відірвана від свого релігійного і метафізичного коріння, людина відчувала себе розгубленою, всі її вчинки стали безглуздими, нікчемними, обтяжливими".

Театр "абсурду" - найбільш значне явище театрального авангарду другої половини XX століття. З усіх літературних течій і шкіл він був найумовнішим літературним угрупованням. Справа в тому, що його представники не лише не створили жодних маніфестів чи програмних творів, а й взагалі не спілкувалися один з одним. До того ж більш-менш чітких хронологічних меж, не говорячи про межі ареальні, течія не мала.

Термін театр "абсурду" ввійшов у літературний обіг після появи однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна. 

Літературознавець зазначив, що під назвою театр "абсурду" не існувало "ні організованого напряму, ні мистецької школи", і сам термін, за словами його "першовідкривача", мав "допоміжне значення", оскільки лише "сприяв проникненню у творчу діяльність, не давав вичерпної характеристики, не був всеохоплюючим і винятковим".

Драми абсурдистів, які шокували і глядачів, і критиків, нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями. 

Бунт авторів театру "абсурду" - це бунт проти будь-якого регламенту, проти "здорового глузду" й нормативності.

Фантастика у творах абсурдистів змішувалася з реальністю.  Змішували жанри творів: у театрі "абсурду" не було "чистих" жанрів, тут панували "трагікомедія" і "трагіфарс", "псевдодрама" і "комічна мелодрама".

Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердили про те, що комічне - трагічне, а трагедія - сміховинна. 

У творах театру "абсурду" поєдналися не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом - елементи різних сфер мистецтва: пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно. В них були можливі найпарадоксальніші сплави та поєднання: п'єси абсурдистів могли відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль). Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнувалися: подієвість була зведена до абсолютного мінімуму ("Чекаючи на Годо", "Ендшпіль", "Щасливі дні" С. Беккета).

Замість драматичної природної динаміки на сцені панувала статика, за висловом Е. Ионеско, "агонія, де немає реальної дії". 

Зазнало руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чули і не бачили один одного, промовляючи "паралельні" монологи 

 в пустоту. Тим самим драматурги намагалися вирішити проблему людської акомунікабельності. 

Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму - передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що призвела до вживання одних лише мовних штампів і кліше ("Голомоза співачка" Е. Ионеско), а в підсумку - до втрати людського обличчя, до перетворення (цілком свідомого) на жахливих тварин ("Носороги". Е. Ионеско).

Крізь видимий абсурд просвічувалися приховані важливі філософські проблеми:

•  сенсу буття (зберегти в собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);
•  здатності людини протистояти злу;
•  причини осоромлення людей (за власними переконаннями, "заразився", втягнули силоміць);
•  людської схильності ховатись від неприємних очевидностей;
•  прояв світового зла - "пандемія масового безумства".

Протягом перших років існування "театру абсурду" його діячам вдалося привернути увагу мас своїми нелогічними, незвичними творами. Велику роль тут відіграла новизна прийомів. Глядачі проявляли швидше цікавість, ніж глибокий інтерес до "театру абсурду".

Театр "абсурду" не дістав широкого, масового визнання та і не міг його дістати. Мистецтво не могло знайти свого сліду у всього народу, воно притаманне тільки деяким, які його розуміли.

Класичним періодом такого театру стали 50-ті - початок 60-х років. Кінець 60-х ознаменувався міжнародним визнанням "абсурдистів": Е. Йонеско обрали до Французької академії, а С. Беккет здобув звання лауреата Нобелівської премії.

Нині вже не було серед живих Ж. Жене, С. Беккета, Е. Йонеско, але продовжували творити Г. Пінтер та Е. Олбі, С. Мрожек та Ф. Аррабаль. Е. Йонеско вважав, що театр "абсурду" існуватиме завжди: абсурд заповнив собою реальність і сам став реальністю. І дійсно, вплив театру "абсурду" на всесвітню літературу, особливо на драматургію, важко переоцінити. Адже саме цей напрям, що змушував звертати увагу на абсурдність людського існування, розкріпачив театр, озброїв драматургію новою технікою, новими прийомами й засобами, вніс у літературу нові теми й нових героїв. 

Театр "абсурду" з його болем за людину та її внутрішній світ з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, деіндивідуалізації й акомунікабельності вже став класикою світової літератури.

2. ПОСТМОДЕРНІЗМ

Найвизначніші ознаки постмодернізму

Ознаки	Характеристика
Гра з «чужими» текстами	Використання текстів, створених іншими митцями
Прийом естетичної гри	Дає змогу переграти певні ситуації, переосмислити дійсність
«Подрібнення» сюжету на велику кількість мікросюжетів	Дає змогу показати дисгармонію існування людини
Поєднання комічного й фантастичного	Пародія, гротеск, іронія допомагають зрозуміти логіку абсурду, протиставити соціальному хаосу сміх життя
Пародіювання елементів масової літератури — детективних та історичних сюжетів, трилерів	Іронічно викриває кліше масової свідомості
Розуміння тексту як світу	Зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які допомагають віднайти втрачений зв'язок між думками, подіями
Форма та прийоми вираження	Маргінальна особистість у кризовому стані; інтертекстуальність, еклектизм, іронія, відстороненість

Постмодерністи розглядають світ тільки крізь призму його осягнення словом, думкою, тому уподібнюють самосвідомість особистості певній сумі текстів. У результаті весь світ вони сприймають як нескінченний текст. Звідси виникає термін інтертекстуальність, що є ще однією ознакою постмодернізму.

3.   Опрацюйте теорію літератури

Театр "абсурду" - абсурдистський напрямок у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п'єсах світ зображений як безглузді, позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль.

Постмодернізм - (фр. postmodernisme — після модернізму) — світоглядно-мистецький напрям, що виник та існує за епохи постмодерну. Відлік його існування зазвичай ведеться від 1960-70 років, коли він виникає в США та Західній Європі. Передумовами появи постмодернізму стало розчарування в ідеалах модернізму: безповоротності прогресу, вирішення наукою й технікою глобальних проблем людства, цілісності світу, існуванні загальнолюдських цінностей. Для постмодернізму характерні розмиття меж мистецьких жанрів і напрямів, усунення відокремленості масової культури від елітарної, автора від глядача (читача), проголошення відносності істини та цінностей, недовіра до авторитетів, деконструкція, гра та іронія.

Елітарна культура — культура, що ґрунтується на існуванні специфічних форм мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей із досить високим інтелектуальним рівнем (так званий феномен твору для філологів), відповідними духовними запитами, особливою художньою сприйнятливістю. Такі твори потребують активного, високоосвіченого читача, який би долучався до співтворчості.

Масова культура (або: маскульт, маскультура, поп-культура, популярна культура) — культура, популярна серед широких верств населення в конкретному суспільстві та переважно комерційно успішна. Це розважальна й дидактична белетристика, твори для спрощеного, комфортного читання. Типові ознаки — пригодницький або вульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку та зазвичай щасливий фінал.

"Віртуальний історизм" - в постмодерних творах минуле ніби вбудовується у сьогодення, а сьогодення створюється із матеріалу минулого. Історія набуває концептотворчої мети, наближує роман до міфу. Таким чином стають непомітними межі між реальністю та вигадкою. Історичні факти, справжні події сучасні автори перетворюють на гру симулякрів, своєрідну фікцію.

Письменники вигадливо поєднують різні історичні епохи, зіштовхують реальних людей з різних часових проміжків. Те, що в творі говориться про реально існуючих коли-небудь людей – ознака історизму. А те, що можуть зустрітися герої з різних епох – вже ознака віртуального історизму.

Метамодернізм - (з грецької: μετά — згодом, після + англ: modern — сучасний) — це комплекс здобутків філософії, естетики та культури, що утворився як реакція на постмодернізм, та перебуває в невизначеності між протиставленими аспектами модернізму та постмодернізму. Ще один подібний термін — постпостмодернізм

Інтертекстуальність — це відтворення в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання; явне наслідування чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямів), усі різновиди стилізації.

4.  Ознайомтесь з творчістю Милорада Павича 

5. Виконайте в робочих зошитах тренувальну вправу: (відповіді на ел.пошту)

1. Хронологічні межі постмодернізму умовно визначають
А) початком XX — початком XXI ст.
Б) серединою XIX — кінцем XX ст.
В) останньою третиною XX — початком XXI ст.
Г) кінцем XIX — початком XX ст.
Д) кінцем XIX — кінцем XX ст.

2. Поетиці постмодернізму притаманні
А) інтертекстуальність, іронічність, колажність
Б) синкретизм, культ розуму, універсалізм
В) симультанеїзм, гармонійність форми
Г) раціоналізм, мімесис, ієрархія жанрів
Д) антонімічність і подвійність світу, його інтуїтивне сприйняття

3. До постмодернізму як етапу розвитку літератури належать твори
А) Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо,
Б) Р. М. Рільке, Гійома Аполлінера, О. Блока
В) У. Еко, П. Зюскінда, М. Павича
Г) Ф. Кафки, Дж. Джойса, М. Пруста
Д) Е. М. Ремарка, Ф. Скотга Фіцджеральда, Е. Хемінгуея

4. Постмодернізм — це
А) модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об’єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького, Георгія Іванова, Михайла Зенкевича, Григорія Нарбута і «співчуваючих» Михайла Кузьміна, Бориса Садовського та інших митців
Б) літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ
В) світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних
Г) одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х рр. XIX ст. Основною рисою є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ
Д) низка художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку XX ст. й рішуче порвали з реалістичною традицією

5. «Новому баченню світу» в межах літератури постмодернізму притаманні
А) настанова на пошук духовних засад буття
Б) орієнтованість виключно на суб’єктивність та ірраціональність мистецтва
В) чітка обумовленість часу, місця та дії
Г) втрата моральних орієнтирів, дисгармонія
Д) заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини

6. Постмодерністський герой — це людина, яка
А) уособлює гармонію, емоційно стійка, морально врівноважена
Б) протистоїть реальному світові в пошуках ірреального
В) перебуває на перехресті різних часів, епох, просторів
Г) намагається знайти точки дотику між реальним і фантастичним світами
Д) кидає виклик обставинам

7. Текст, побудований таким чином, що він перетворюється на систему, ієрархію текстів, водночас становлячи єдність і численність текстів, — це …
А) гіпертекст   Б) потік свідомості   В) роман-епопея   Г) роман-притча   Д) роман-парабола

8. Ознаки постмодернізму вперше виявилися у творі
А) «Ім’я троянди» У. Еко
Б) «Поминки по Фіннегану» Дж. Джойса
В) «Хозарський словник» М. Павича
Г) «Запахи» П. Зюскінда
Д) «Перевтілення» Ф. Кафки

9. У двох версіях — чоловічій та жіночій — написаний постмодерний твір
А)«Ім’я троянди»  Б)«Хозарський словник»  В)«Запахи»  Г)«Останній світ»     Д)«Дамаскін»

10. Автор роману «Запахи»
А) М. Павич   Б) К. Райнсмайр   В) П. Зюскінд   Г) У. Еко   Д) І. Кальвіно

11. Художньо-смисловим центром у творах постмодернізму є образ
А) автора   Б) тексту   В) героя   Г) природи   Д) епохи

12. Художній прийом, який дає можливість письменникам вільно пересуватися у часі, просторі, культурних шарах, свідомості й підсвідомості
А) фантастика   Б) метафора   В) гіпербола   Г) гра   Д) сарказм

13. У постмодерністській літературі зображення, копія того, що насправді не існує, отримало назву
А) синестезія   Б) симулякр   В) синекдоха   Г) сугестія   Д) сублімація

14. Роки життя Милорада Павича
А) 1923-1985   Б) 1899-1986   Г) 1914-1984   Д) 1929-2009

15. Милорад Павич є представником
А) чеської літератури
Б) польської літератури
В) болгарської літератури
Г) сербської літератури
Д) чорногорської літератури

 16. Твір Милорада Павича «Дамаскін» є зразком

А) модерністської літератури
Б) літератури «потоку свідомості»
В) постмодерністської літератури
Г) екзистенційної літератури
Д) символістської літератури

 17. Характерною ознакою твору М. Павича «Дамаскін» є

А) «нульовий градус письма»
Б) «віртуальний історизм»
В) «потік свідомості»
Г) «магічний реалізм»
Д) «принцип айсберга»

 18. Художнім простором, на якому розвивався талант Милорада Павича, була

А) антична культура
Б) індійська культура
В) японська культура
Г) візантійська культура
Д) китайська культура

 19. Балкани для письменника є символом

А) усього сучасного світу   Б) Батьківщини   В) Європи   Г) батьківщини   Д) Слов’янщини

5.    “Скляний равлик” аналіз твору

Автор: Милорад Павич.

Рік написання: 1998.

Жанр: оповідання.

Літературний рід: епос.

Тема: Зображення цікавого перехрещення доль двох людей.

 Ідея: Паралельне прочитання історії Давнього Єгипту та сучасності (ХХ століття).

Проблематика твору “Скляний равлик”:

 – повторення життя;

 – перехресність людських доль;

 – фаталізм; – обман і самообман;

 – погляд жінки і погляд чоловіка на одні й ті ж речі.

 Головні герої твору “Скляний равлик”:

Ø Панна Хатчепсут – продавчиня в магазині жіночої спідньої білизни

Ø Пан Давид Сенмут, архітектор

Ø Пан в шкіряному пальто

Ø Колишня дружина пана Давида Сенмута

Сюжет цього твору є особливим, оскільки автор пропонує декілька його прочитань, дає змогу читачеві самому обирати послідовність розділів для читання.

  Існує щонайменше чотири способи (послідовності) прочитання оповідання. Тут подано сюжет за послідовним прочитанням (відповідно до авторської подачі послідовності розділів).

Композиція твору “Скляний равлик”:

Перше перехрестя:

– Панна Хатчепсут”;

– “Пан Давид Сенмут, архітектор”;

– “Дочка, яка могла зватися Ніферуре”.

Друге перехрестя:

 – “Декоративна свічка”;

 – “Запальничка”.

Експозиція – фактично її немає у творі.

Зав’язка – два розділи оповідання: “Панна Хатчепсут” та “Пан Давид Сенмут, архітектор” (дії відбуваються паралельно).

Розвиток дії – розділ “Дочка, яка могла зватися Ніферуре”.

Кульмінація – обидва розділи “Декоративна свічка” та “Запальничка” (знову ж таки – дії відбуваються паралельно; окрім останніх абзаців у кожному з розділів).

Розв’язка – останні абзаци у розділах “Декоративна свічка” та “Запальничка”.

Милорад Павич подає цікаве для прочитання оповідання і сам пропонує читачеві обрати послідовність прочитання розділів. Показ паралельних сцен, пережитих обома персонажами надає творові більшої “життєвості” та подібності до реальності.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/mylorad-pavych-sklianyi-ravlyk-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

6. Домашнє завдання:

 - с. 215 - 217 читати, опрацювати Т.Л;

 - с. 218 - 230 читати;

 - Виконайте завдання:

11 - А кл. - Код доступу 614356

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

11 - В кл. - Код доступу 149542

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

11 - Г кл. - Код доступу 374131

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua